Приколи іменем України проти редактора районної газети «Степові зорі»

09.05.2011

27 вересня 2010 року я звернувся до Іванівського районного суду Одеської області з позовною заявою. Звірившись із законодавством України, дійшов висновку: голова Іванівської райдержадміністрації Наталя Бянова незаконно звільнила мене з посади редактора районної газети «Степові зорі». Виклавши у заяві суть справи, підсумував позов таким:

«На підставі вищевикладеного, керуючись законодавством України, зокрема, ст. 6 КАС України, ст. ст. 9, 23, 24, 232 КЗпП України, офіційним тлумаченням Конституційного суду України (рішення від 09.07. 1998 року, №12-рп-98) Кодексу законів про працю України, прошу: 1) визнати рішення відповідачів про моє звільнення незаконним».

У своїй позовній заяві позивач не робив градації і не наполягав, що позов слід розглядати у світлі лише адміністративного чи лише цивільно-правового судочинства. Як кожен громадянин, що звертається до суду по захист своїх прав, розраховував, що суд застосує ті норми чинного законодавства, які потрібні для встановлення істини.

29 вересня 2010 року суддя Ігор Погорєлов постановив ухвалу, в якій позов кваліфікував таким, що відповідає КАС України і відкрив провадження у справі №2-а-6/11. Інакше й бути не може. Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 6) визначено: «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.»

За півроку розгляду справи відбулося багато судових засідань за участю позивача та представників відповідачів – райдержадміністрації та райради. Втомившись ходити до суду, 9 березня 2011 року я звернувся до судді Погорєлова із заявою продовжити розгляд справи без моєї участі. Це ж зробили й представники відповідачів. Результатом подальшого розгляду справи, тепер вже в порядку письмового провадження, стала ухвала судді Погорєлова від 5 квітня 2011 року. Цим документом він перекреслює свою ж ухвалу від 29 вересня 2010 року, разом з нею і тривалий строк розгляду справи по суті. Суддя робить висновок, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (?!).

Це дійство судді Погорєлова розцінюю як надзвичайну пригоду в правосудді. Виходить, що суддя упродовж півроку розгляду справи нарешті спромігся похапцем прочитав КАС України. Можна було б змиритися, якби суддя належним чином засвоїв цей кодекс.

Однак суддя лукаво акцентує увагу на п.2 ч.2 ст. 17 КАС України, що начебто юрисдикція адміністративних судів поширюється лише на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. І оскільки посади редакторів комунальних ЗМІ на публічну службу не тягнуть, то їм годі до суду звертатися з адміністративними позовами. Маразм! Підказую судді І. Погорєлову: зазначена норма в КАС України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не лише, а зокрема і на публічно-правові спори у світлі публічної служби. Прикро, що суддя Погорєлов І.В. заплутався в таких різних за змістовим і матеріальним навантаженням поняттях, як «публічна служба» та «публічно-правові спори». В своїй ухвалі суддя великий шматок тексту присвятив розповіді про публічну та державну службу в Україні. Певним чином суддю можна зрозуміти: писати ж бо було нічого, а документ хоча б на дві сторінки має тягнути.

Ознайомившись із зазначеною ухвалою судді Погорєлова, мене пройняв тяжкий розпач і зневіра у вітчизняне правосуддя. Відверто кажучи, не дорікав би судді, якби він виніс постанову та не задовольнив мої позовні вимоги. Бо виносити рішення згідно із законодавством України – значить розгнівати голову райдержадміністрації Наталю Бянову. Рішення не на свою користь я б оскаржив в апеляційній, касаційній інстанціях, тобто, шлях до Європейського суду був би коротшим.

Щоправда, під час одного із судових засідань я проінформував суддю, що його рішенням за моїм позовом цікавляться в Національній спілці журналістів України. Я так зрозумів, що суддя Погорєлов не знав, що ж йому робити. Усунувшись від винесення постанови по сутті позовних вимог, Ігор Погорєлов вирішив незграбно схитрувати – закрив адміністративну справу взагалі, бо, бачте, він угледів, що такий спір має розглядатися у світлі цивільного-правового судочинства. В ухвалі правосудець мені радить ходіння по судах починати з нуля.

Незважаючи на те, що 13 квітня ц.р. я подав апеляційну скаргу на ухвалу судді Погорєлова І.В., однак станом на 6 травня ц.р. справа № 2-а-6/11 до Одеського апеляційного адміністративного суду так і не відправлена.

З повагою,
Микола Заєць,
член Національної спілки журналістів України