Элита Евразии

П’ята колона

08.03.2013

Україна  вже третє десятиліття поневіряється в злиднях, безправ’ї своїх громадян, у процвітанні корупції, хабарництва, в паталогічному потязі криміналізованої верхівки до збагачення і розкоші. Ті країни, які входили в «Союз нєрушімий» і яким вдалося після його розпаду віддалитись на безпечну відстань від спадкоємця СРСР, сьогодні мають і достойний матеріальний рівень життя і захищеність прав своїх громадян.

Та не будь сьогодні «п’ятої колони» на території нашої держави, завдання якої заштовхати Україну назад в російську імперію, ми вже давно мали б європейську державу з матеріальним рівнем життя таким як у Франції чи Норвегії для всіх громадян України, в тому числі і для виходців із «разшітаво православнаво міра». Натомість чисельна «п’ята колона» (так звані «зшіватєлі православнаво міра») спричинюють постійне протистояння і ворожнечу всередині України між її громадянами: україномовними і російськомовними, українцями і росіянами, православними і католиками, східними і західними. А зший знову цю імперію (не приведи Господи!), ми поринаємо знову на століття у безконечні війни, злидні, безправ’я і рабське поклоніння  баріну, царю, государю, імператору, таваріщу тощо. І вже без будь – якої перспективи  на гідне людське життя. На такі сумні висновки наштовхнув виступ (матеріал) Головного отамана «Вєрного козачества», секретаря Координаційної  ради з питань розвитку козацтва в Україні Сєліванова А.С. у запорізькій газеті  «Дікоє полє» за 7 вересня 2012 року в рубриці «Казачество – нєпочатий край работи». Опублікований матеріал Сєліван��ва А.С. некоректний і агресивний до корінної нації – українців. Отаман «Вєрного казачєства» (замітимо – громадянин України) виступає як типовий російський шовініст, який натягнув на себе маску друга України, але «в упор нє відіт» ні Української держави, ні самих українців. Для нього це «Малороссія» і «православний мір». Що стосується таких визначальних понять як свобода і незалежність, то на думку Сєліванова А.С., це мрія дурників, а для корінного народу залишається одна можливість (яка, до речі, була впродовж кількох століть) – це класти голови за «Родіну» і всі сили віддавати на «сшіванія  православнаво міра».

Та повернемось  безпосередньо до газети «Дікоє полє» і опублікованого матеріалу  отамана. У редакційному зверненні до читачів говориться, що газета ставить задачу донести «імєнно нашу запорожскую інформацію». Шкода, що редакція, як і г. Сєліванов не бачить корінних мешканців запорізького краю. А вони там є. В довгі роки російського імперського панування всі наші знакові (сакральні) місця заселялися інородцями, відповідно витіснивши звідти корінний народ. Витіснення українців було пріоритетним в політиці всіх російських царів. Так впродовж кількох століть виконувались настанови матушкі Єкатєріни второй, яка веліла так проводити політику в Україні, щоб навіть у па’мяті не залишились такі поняття, як гетьман, козак, Україна… Після ліквідації Запорізької Січі, запорізькі землі інтенсивно заселялися інородцями. Особливо ретельно виконувались накази російської імператриці після війни 1942 – 1945 років. І знову на запорізькі землі було переселено тисячі російськомовного люду, який не визнавав ані української мови, ні місцевих звичаїв ані української культури взагалі. Запорізький край є одним із наших сакральних місць(територій). Це серце козаччини, центр українського національного духу, центр прагнення до свободи, до власної держави. Сьогодні в Запоріжжі, як і в інших південних містах України, внаслідок такої політики, панує дух російського шовінізму. Корінні мешканці краю подавлені, а їх цькування продовжується і понині. Там повсюдно витравлено українське слово, там встановлюють пам’ятник тов. Сталіну… Тож коли газета звертається до читачів з метою донести запорізьку інформацію, то це буде інформація частини мешканців краю, саме тих, які потрапили в ці краї завдяки політиці російських царів від «матушкі Єкатєріни»  до тов. Сталіна.

«Вєдь єсть Бож’я Правда» говорить г. Сєліванов А.С. Так, є. Але далеко не завжди те , що потрібно для реанімації імперії, є правда. Поверхове знання історії, або зовсім небажання знати історію краю, в якому опинився г.Сєліванов А.С., приводить його не тільки до відступу від правди, а й до некоректності у висловлюваннях. Це щодо стверджування, що «кагановічі занималісь украінізацієй і голодомором».Чи не найжорстокіша і найпідступніша людина першої половини 20-го століття Ульянов (Ленін) дозволяє (аби не втратити Україну) продовжувати процес відродження української мови, який розпочався після повалення самодержавства. Суб’єктом цього процесу був український народ, «кагановичі» ж не чинили опір цьому процесові, а дехто з єврейства і допомагав. Але в отамана установка не бачити в Україні українців, і він її дотримується.

Вже під кінець 20-х років російські більшовики розпочали репресії проти української інтелігенції і тотальний наступ на українську культуру. Перші паростки українського відродження були знищені.  Москва посилає єврея Кагановича в Україну для організації голодомору, і вже в 1932  році підрозділами Красної Армії під керівництвом Кагановича почалося масове нищення українців голодом. Українізація вже на той час була придушена окупаційною владою. Тож сполучати ці дві події в часі та приписувати українізацію Кагановичу і неправильно, і некоректно. Голодомор 1932- 1933 років – це наша і донині незагоєна рана, і такі довільні висловлювання про цю національну трагедію ми розглядаємо як кощунство.

Дивно виглядає г. Сєліваноа А.С., коли він вихваляє своїх попередників – козаків, які «асваівалі Сібірь, Камчатку,  Аляску». Чим там хвалитися? То були завойовники, які чинили великий земний гріх – винищували корінні народи Сибіру, Камчатки, Аляски і встановлювали там владу російських царів. Щодо того, що вони хвацько «чєрєз колєно ламалі мощь бусурманскіх імперій і орд», то тут г. Сєліванов А.С. дещо блудить, аби додати доблесті своїм ��опередникам, які її не мали. Зупинити добре озброєне і навчене турецьке військо це не те, що винищувати нещасних вагулів, які були озброєні луками і стрілами. А просування турків зупинили українську козаки, до яких освоювачі Сибіру мають дуже далеке відношення, або й зовсім його не мають. Далі можна було б погодитися із г. Сєлівановим, незважаючи на його національне походження, мову і віросповідування. Якщо вже він і йому подібні в силу різних причин опинились і живуть в Україні, то, логічно, мали б захищати цю землю разом із корінним народом від загарбників. Вітати б таких росіян в Україні, готових її захищати, і справді можна було б довірити козакам цю святу справу – охороняти Батьківщину. Але що розуміє під словом «Батьківщина» г. Сєліванов?  Трохи порузумувавши про неможливість свободи і незалежності(??), г. Сєліванов нарешті називає , що для нього є Батьківщина. Виявляється, це російська імперія – остання найжорстокіша і найкривавіша імперія в світі, яка нарешті таки розпалася. Всім відомо, що впродовж свого існування, в неї ніколи не було ні друзів, ні добрих сусідів. Кругом були лише вороги як зовнішні, так і внутрішні. Особливо жорстоко вона поводилися зі своїми – тими, хто мав людську гідність і рабськи не корився царям і їх прихвосням. В різні періоди це були «вори». «зладеї», «разбойнікі», «государствєнниє прєступнікі», «контра», «врагі народа» тощо. За  г. Сєлівановим так воно  було і є. І заклик «сшівать православний мір» - це зшивати і реанімувати почившу російську імперію.

Можливо якійсь частині етнічних росіян, які проживають в Україні гасло «сшівать православний мір» і близьке до душі, все-ж постає питання: навіщо зшивати те, що вже історично віджило і розпалось, і від якого ніколи не було добра самим росіянам? Ото хіба що дехто по простоті своїй міг втішатися, що «наша дура большє всєх», а сьогодні задурманює голови своїх співвітчизників запаморочливими  гаслами типу:  «ми абрєчєни на вєлічіє». Що ж до українців, то лише психічно хворим може прийти на думку  відроджувати те, що століттями їх фізично знищувало в будь-який спосіб, починаючи від будівництва Петербурга, де в болотах Фінляндії загинули десятки тисяч молодих українців, до маршала Жукова, який давав мобілізованим до війська українцям по пів цеглини і гнав на німецькі танки і кулемети. А ззаду «вєтв славянскаво плємєні» безпощадно розстрілювала тих, хто хотів сховатися  від вогню німецьких танків. Носіями «нового порядку» і «братьямі» було вбито мільйони українців.

Гос. Сєліванов засмучується від того, що словянські держави сьогодні розділені. Для торжества «Божьєй Правди» потрібно вернути в російську імперію хоча б Україну і Білорусію. Вже на болгар, словаків, чехів, поляків ( адже ж також словяни) апетиту нема – не по зубах…

Але повіримо  г. Сєліванову А.С., що «Ми (мається на увазі: українці, білоруси і росіяни. К.М.)  «нікаму нє нужни,  кромє друг друга». Чому ж тоді цей «друг» поводить себе в Україні як окупант? Він нав’язує свою мову, свої звичаї, брутально витісняє мову корінного народу. Мало того, він поводить себе так, немов би і немає народу, серед якого він живе десятки років – «в упор нє відіт». Цей окупант не тільки нав’язує нам своїх національних авторитетів, він ставить пам’ятники на території України найжорстокішим катам українців, як ось «матушкє Єкатєрінє» і «таваріщу Сталіну»

Я далекий від думки, що вихідці із волго – в’ятського басейну настільки розумово відсталі, що неспроможні освоїти українську мову – близьку по складу і словниковому запасу. Не хочуть… Вони переконані, що вивчи вони мову корінного народу і послуговуйся нею, вони стануть рівними з українцями, а таке їх якраз і не вдовольняє. Їм хочеться «рукавадить», «направлять», «прєдопрєдєлять», «бдіть», «доносіть», «прісєкать», «іскорєнять», «прєдотвращать» тощо.

Самі – то  вони  слідують за А. Ахматовою, яка свого часу сказала:

«Не страшно под пулями мертвыми лечь,

Не горько остаться без крова, -

Но мы сохраним тебя,

русская речь,

Великое русское слово».
 

Наше слово також велике, і захищати його приходиться від «брата», «друга – славяніна», який мертвою хваткою вчепився в українське слово.

Хто  був би проти щирої дружби з будь - якою гілкою слов’ян��ького племені, і хто б проти того, щоб разом протистояти нашим спільним ворогам, які, на жаль, є. Але як це робити з такими «друзями», як г. Сєліванов, який постійно в стані війни з нашою державою і нашим народом. Яку вже ненависть треба мати до українського народу, щоб несамовито бігати по високих інстанціях і домагатися, аби відмінили Всеукраїнську дитячо – юнацьку військово – патріотичну гру «Сокіл» («Джура»)? Наказ про проведення цієї гри підписав сьогоднішній Міністр освіти і науки України, єврей за національністю і далеко не друг українцям. А наш «друг» все своє «вєрноє» заповзяття докладає до того, щоб не допустити цю гру до українських дітей, а замінити її на російсько – радянську «Зарніцу».

Українці не хворіють  на шовінізм і не мріють, щоб від Сяну по Курильські острови все було українське. Вони з повагою ставляться до всіх народів  і за всіма визнають право на життя, право залишатися завжди самим собою без будь – яких «історічєски нєізбєжних»  «слияний», «воссоєдінєній», «добровольних вхождєній» тощо. Між народами має бути мир, злагода і взаємовигідне співробітництво хоча б з огляду на те що планета наша планета маленька і крихка, в нас безліч невирішених спільних проблем. Якщо серед росіян, які живуть в Україні є такі – відгукніться…

К. Матвіюк,

член Ради Старійшин Українського Козацтва        

13 січня 2013 року

Автор: Скоробогатий Сергій Олександрович